Вчитися, зустрічатися з друзями, ходити в магазин, жити самостійно в окремому житлі – для людини на кріслі колісному, ще й із низкою непростих діагнозів, усе це можливо. Переконалась у цьому влітку, коли познайомилася в США з дівчиною Амандою. Відпустити доньку в самостійне життя було непростим рішенням для батьків, але воно стало можливим завдяки програмі підтриманого проживання, створеній для таких людей.
Ми зустрічалися з представниками штату, влади містечка, у якому живе Аманда, місцевими громадськими організаціями. Нас цікавило, як це працює. Відповідь: такі програми реалізують лише зусиллями всієї громади. Бо задіяні не тільки кваліфіковані помічники, які допомагають адаптуватися. Головне – прийняття та сприяння всієї спільноти.
Українці з інвалідністю, які мешкають в інтернатах, мають таке саме право на гідне життя й соціалізацію, як і Аманда.
Говорила про це сьогодні, у Міжнародний день людей з інвалідністю, на Національному форумі прав людей з інвалідністю. Його співорганізатор – ГО «Ліга сильних» – саме дослідив готовність українського суспільства до змін.
41 % українців вважають, що їхні громади не готові до впровадження програм підтриманого проживання. Ще 75 % вважають, що головний виклик – брак фінансів.
Однак уже є рішення Кабінету Міністрів розпочати фінансування послуги підтриманого проживання для людей старшого віку й людей з інвалідністю, які прибувають із територій, що постраждали від війни, у тилові громади.
Нагадаю, що рівні можливості для всіх – умова для вступу в ЄС. А ще це просто людяно та правильно. А саме людяність Україна нині обороняє.
Ми не можемо допустити, щоб наші поранені захисники та захисниці потрапляли до інтернатних закладів. Ми не можемо заплющувати очі на те, що дорослі люди з інвалідністю живуть за парканами, у повній самотності.
Все, що відбувається в країні, стосується всіх. Нам тут жити, хоч би чого там хотіла держава-терорист, незалежно від діагнозів, травм і випробувань. І жити щасливо.